Спогади про Героя Небесної Сотні Cергія Байдовського

Cергій Байдовський боровся, щоб повернути рідних із заробітків

Гортаючи альбоми з дитячими та юнацькими фотографіями Сергія Байдовського, важко знайти знімок, на якому б він не усміхався. Та на душі Сергія був прихований сум – через скруту усі його рідні люди опинилися на заробітках за кордоном. Хлопець же любив Україну і мріяв, аби тато, мама, брат і сестра повернулися. За своє прагнення зробити країну кращою 20 лютого 2014 року він отримав на Майдані кулю від снайпера.

Сергій народився у Нововолинську і був третьою дитиною у сім’ї Байдовських. Як зізнається його мама Марія Євгеніївна, найменшому її сину велося найважче, бо дитинство припало на голодні 90-ті. Коли Сергієві було 11 років, жінка поїхала на заробітки в Італію, щоб прогодувати трьох дітей. Потім на роботу до Росії виїхав і батько. Тож з 13 років Сергій переїхав жити у село Менчичі Іваничівського району.

Його вихованням займалися дядько Онуфрій Євгенійович та тітка Галина Яківна. Квартира ж Байдовських у Нововолинську залишилася порожньою. Не хотів туди повертатися й коли став старшим і влаштувався на роботу у службу безпеки нафтопроводу «Дружба». Завжди їхав у Менчичі до дядька й тітки.

Та й село хлопцеві було більше до душі. Тут мав чимало друзів.

– У нього були такі цікаві компанії. Сергійко знаходив спільну мову як з ровесниками, так і зі старшими хлопцями. Не цурався і меншеньких діток. Його знали усі. Але любив тільки простих людей. Йому не друзі були ті, хто мав за собою якусь «спину» чи «прямий коридор», – розповідає тітка Галина.

Сергій любив бути у центрі уваги. Організував своїх друзів на коляду. Вони обходили найближчі села. На зібрані гроші потім придбали музичний центр для клубу у сусідньому селі Соснина, щоб влаштовувати дискотеки. Також давали гроші і на церкву. До речі, у Соснині Сергій Байдовський навчався у старших класах. Тут його теж пам’ятають як жартуна та активіста. Нині на школі у Соснині висить меморіальна дошка, присвячена Сергію Байдовському (а сам заклад названий на його честь).

Новий етап у житті Сергія розпочався, коли він став навчатися у Луцькому інституті розвитку людини університету «Україна». Тут хлопець захопився патріотичними ідеями і вступив до Українського реєстрового козацтва. Сергій читав багато історичної літератури. І дуже хотів ділитися цим з рідними. Якось, коли мама приїхала у відпустку, посадив її за комп’ютер і показав серіал про Бандеру.

– Ще влітку, перед подіями на Майдані, Сергій став говорити про війну з Росією, – пригадує дядько Онуфрій. – Для нас це тоді було просто неймовірно, але, видно, у їхній організації вже серйозно про це думали.

Мама Сергія Марія Євгеніївна мріяла забрати його до себе в Італію. Думала знайти там йому роботу. Сергій часто бував у неї в Ліворно. Оскільки хлопець любив футбол, мама купувала йому квитки на матчі серії «А» місцевої команди. Але ні цим, ні іншим заманити Сергія на чужину було неможливо!

– Коли заводила мову про це, казав: «Не можу бути тут. Я українець, і моє місце в Україні», – згадує Марія Євгеніївна.

Хлопець хотів, аби Україна змінилася так, щоб усі його рідні могли гідно жити на Батьківщині. Як каже мама Сергія, сам він був не надто вибагливий. Змалку навчився радіти простим речам.

– Якось Сергій був у мене в Італії. Одного ранку він прокинувся, і дуже гарно світило сонце. Син так зрадів. Він швиденько вмостився на підвіконня і попросив сфотографувати його на фоні сонця. А ще дуже любив море, особливо коли воно було неспокійне – тоді просто з розбігу кидався у хвилі, – крізь сльози у мами Сергія проступає ледь помітна усмішка.

…Востаннє живим свого Сергійка Марія Євгеніївна бачила у листопаді 2013. Приїхала у чергову відпустку. Син не відходив від неньки ні на крок і всіляко намагався відтягнути день її від’їзду.

Про свої поїздки на Євромайдан Сергій Байдовський неохоче розповідав рідним. Галина Яківна каже, що він працював на нафтопроводі «Дружба» вахтовим методом. Після 20 робочих днів мав 10 вихідних. Цього вистачало, щоб активно долучитися до Революції. Сергій почав їздити до столиці ще зі студентського Євромайдану, був там і під час розгону. Знаходився на передовій на Водохреще, коли почалася активна фаза протистоянь. Хлопець записався в інтендантську службу громадського формування «Спільна справа».

– Але особливо Сергій «завівся», коли побачив по телевізору, як роздягнули козака Гаврилюка. Здавалося, якби мав крила, уже б туди полетів. Навіть агресивний став. Цілу ніч не спав, ми з чоловіком аж злякалися, – розповідає Галина Яківна.

3 лютого у Сергія Байдовського розпочалася наступна робоча двадцятиденка. Але коли міліція пішла на вирішальний штурм Майдану, хлопець не всидів на роботі. Байдовський вмовив свого керівника відпустити його на два дні раніше. Аргумент був простий: «Там мої хлопці – мені потрібно бути поруч з ними». 19 лютого увечері Сергій отримав добро й одразу ж рвонув на Майдан.

Автобуси до Києва не пускали, але кілька таки прорвалися. Свіжі, але беззахисні воїни одразу ж помчали на передову на вирішальний бій. Дехто, як Сергій, не прожив після цього й години. Куля снайпера наздогнала його на Інститутській. Вона влучила у легені, а потім ще пройшлася по внутрішніх органах. Вціліло лишень серце, яке протрималося ще близько 20 хвилин. Сергій ще навіть розмовляв…

– Коли того дня увімкнула телевізор, на якомусь каналі показали жахливу картину, коли на Майдані на землі лежали десятки накритих тіл. Я почала дзвонити на номер Сергія, та він не відповідав. Тоді відчула, що сина вже немає. Трохи пізніше мені передзвонили і сказали, що він мертвий, – ділиться найстрашнішими спогадами Марія Євгеніївна.

Рідні вирішили поховати Сергія Байдовського у селі Менчичі, яке він так любив. На багатолюдному похороні були усі ті, кого хлопець так мріяв повернути додому, а також його кохана Світлана, з якою хотів одружитися. Позаду вже цілий рік. Щодня Марія Євгеніївна приходить до могили сина, аби поспілкуватися з його світлою душею.

Сергій КРАЙВАНОВИЧ

 20 лютого 2015 р. «Вісник+К»